Казка для мешканців Вулика. Продовження. Глава 13 - 17

Глава 13. В дорогу!

– Ти це що надумав?! Ми так не домовлялися!! – закричав Чорт, коли побачив, як рішуче, з гайковим ключем в руках, до нього підступився Бабай. Оченята хвостатого полохливо забігали з боку в бік, але він був безпорадний. – Рятуйте! Грабують. А-а-а! – єдине, на що він був здатний, це здійняти крик, який потонув у голосному реготі Жахів. Бабай відкручував Чорту рога. Процедура, хоч і безболісна, але для мешканців пекла вкрай принизлива.

– Будеш знати, як наше яйце красти, – наче змії шипіли Жахи. А Бабай схопив Чорта за вухо і прошепотів в нього так, що шепіт цей було чутно в найглибших кротячих норах під Бабаєвою горою.
– Повернеш яйце – отримаєш свого рога назад. А не повернеш, я тобі ще й другого відкручу! А на кого безрогий чорт обертається? – зловтішно поцікавився Бабай.
– Ой, лишенько, – заскиглив наляканий Чорт і схопився за голову, на якій тепер одиноко стирчав лише один ріг.
– На свиню! На свиню він обертається!! – хором закричали Жахи, нагадуючи Чорту про страшне прокляття пекельних мешканців.
– Ну, що, хвостатий, ти все зрозумів? – ще раз перепитав Бабай.
– Зрозумів, зрозумів, – завірив його Чорт.
– От і добре. Усю землю обійди, однорогий, а яйце моє знайди… Звісно, якщо ти не хочеш, щоб я з твоїх рогів вішалку собі змайстрував.
– Не хоче! Не хоче,– замість Чорта відповіли Жахи. – Він тепер усі наші бажання виконуватиме, бо у нас його ріг – горлали жахи. – Ми йому зараз накажемо, і він сам собі хвоста відірве! – Жахи зайшлися реготом, так їм прийшлася до смаку власна пропозиція.
– Хвоста не треба, – вгамував Жахів Бабай, а потім заглянув в побілілі очі закляклого Чорта. – Чого стоїш, Чортику? Час вже пішов.

Чорт роззявив рота, щоб щось відповісти, та Бабай піддав такого копняка йому під хвіст, що той сторчма полетів до криниці і зник під водою.

– Часу в тебе сто днів! Як на Духів День не встигнеш, готуй сало на холодець, льоха, – ще довго лунав у вухах Чорта страшний Бабаїв голос.

Глава 14. В підземних гротах і в біленькій хатинці.
А потім стрімкій підземний потік підхопив Чорта, завкрутив його наче вітер пір’їну, і зі скаженою швидкістю поніс водними підземними лабіринтами. І несло нечистого повз темні підводні печери, повз замулені руїни затоплених дивовижних міст, повз пронизані сонячним світлом стовпи-чорториї, аж доки не викинуло на дно безводної криниці десь в світі людей.

• Та-ак... Це тобі не на Великодень з церкви писанки красти, - тільки і зміг вимовити Чорт, оговтавшись після стрімкого перельоту.
  Високо вгорі в проймі колодязя виднівся прямокутний шматочок неба, назустріч якому зі скрипом повільно піднімалося цеберко. Через хвилинку цеберко зникло, та замість нього з’явилася руда верблюжа морда, яка весело підморгнула Чорту жовтим лупатим оком, оскалилася кривозубою посмішкою і за мить зникла.
• Це ж треба, щоб таке примарилося, - подумав спантеличений видовиськом Чорт і помотав головою.
• Зараз побачимо, куди це мене занесло, – пробурмотів він собі під ніс, і, впираючись ногами і руками в стіни криниці, почав вилазити на поверхню. Обережно висунувши свою однорогу голову з криниці, він побачив море піску, караван верблюдів і закутаних в паранджу жінок які поралися біля розкладених довкола багать. Чорт апетитно вдихнув носом ароматне повітря - жінки варили в казанах, щось смачненьке. Декілька з них прямували до криниці набрати воду в свої глиняні жбани і глеки.

• А що у нас на обід, серденько?!- заволав нечистий, висунувшись з криниці перед носом у найближчої жінки. Але очікуваного ефекту, на превеликий подив Чорта, він не досяг. Замість того, щоб заверещати від переляку, а мо й знепритомніти, жінка різко зірвала паранджу, і однорогий узрів потворне, зморшкувате обличчя презлющої, старезної баби.
  Чорт перелякався сам, а стара на додаток ще й гепнула його по голові своїм жбаном. Не встиг нечистий й оком кліпнути, як на його голову рухнули порожні глечики і відра. Чорт заверещав від болю і впав назад на дно криниці. Земля під ним провалилася, нечистого знову підхопив підводний потік і стрімко поніс підземними лабіринтами.
  Ой і недобрим знаком був той жбан на чортову голову. І дійсно, уся подальша подорож нечистого виявилася ланцюжком справжніх поневірянь. В далекій Австралії, куди підводний вихор викинув його із струмка, Чорт опинився біля гнізда, в якому блищало на сонці велике яйце.

– Ура!! Знайшов!! - на радощах заволав Чорт і відразу потрапив на очі страусу, який пильно охороняв своє майбутнє потомство, залігши у високій траві. Потім Чорт довго рятувався від копняків довголапого птаха, бігаючи навколо пляшкових дерев, і колишній жбан здавався нечистому м’якою пір’їнкою у порівнянні зі страусовим дзьобом, який наче колун дровеняку частував його по потилиці.

Ех, і куди тільки не заносило однорогого чортяку! В Америці червоношкірі дикуни-індіанці намагалися зняти з нього скальп, в Африці чорношкірі здоровані спочатку вклонялися йому, як богу дощу і молили Чорта про зливу. Але коли після ритуальних танців навколо стовпа, на який посадили нечистого, на небі не з’явилося ані хмаринки, Чорта вирішили згодувати крокодилові. Через ополонку в товстому шарі льоду, він потрапив на далеку північ і до смерті налякав чукотських шаманів, що якраз заклинали рибу. А коли розкосі малюки нацькували на нього білого ведмедя, Чорт ледве врятувався на верхівці височенної льодової брили, де просидів цілу добу і ледве не перетворився на бурульку. Врятували його мисливці на оленів. Але відігрівши те однороге задубіле від морозу нещастя, вони так і не зрозуміли, що то є, тому запрягли нечистого до собачої упряжки і деякій час Чорт мозолив копита замість їздового пса.

Та найбільшого страху нечистий натерпівся в нетрях львівської міської каналізації. Спочатку він заблукав в заплутаній мережі каналізаційних переходів, де його завзято лякали привиди потопельників, що уподобали це затишне місце. Потім Чорт надибав на виводок пацюків – мутантів, що надгризли йому хвіст, і від яких він ледве врятувався, стрибнувши в колектор з нечистотами. А потім на нього накинулися сантехніки і з криками „так ось, хто каналізаційні люки весь час краде”, довго ганяли його підземними галереями, розмахуючи великими гайковими ключами.

А в біленькій хатинці у Діда з Бабою увесь цей час росла й набиралася сил чарівна дівчинка Світланка-Зорянка.
І була вона справжнім дивом, бо по-перше, вилупилася з повним ротом зубів, по-друге, відтоді як вона з’явилася на світ, небо над хатою старих стали оминати хмари, а сонечко круглий день заглядало їм у вікна і, по-третє, росла дівчинка не щоднини а щогодини, - тільки-но Дід для неї люльку змайстрував, так вона її на ранок і розвалила.

• Ого! - здивувався Дід. - А Вчора була не більша за ляльку. Так ми її через тиждень заміж віддамо.
• Не віддамо, - рішуче відповіла Баба, пригортаючи до грудей усміхнену дівчинку. – Ми її вже нікому не віддамо! Бо це тепер наша радість.
• Радість... – пролепетала за Бабою Світланка. І це було її перше слово!

Глава 15. Чудасія
А потім в хаті почалася справжня чудасія.
І першою ту чудасію помітила Миша. А сталося це так.
Одного разу варила Баба вареники, а Світланка-Зорянка їй допомагала – сиділа на столі і гранчаком видавлювала з тіста рівненькі кружальця.
Миша, як зазвичай, з самого ранку вже була біля печі й встигла і влізти носом в сметану, і поцупити собі в торбу грудку цукру з сиром, і натягати зі сковороди шкварок.

І от саме в той час, коли вона примірялася до найбільшого вареника – чи влізе той в її торбу, чи прийдеться тягти до нори на плечах – у вікні з’явилася голова схвильованого Діда.

• Ти, стара, все вареники топчеш! – закричав Дід. - А сусіди ріпку забрати хочуть.
  Баба від несподіванки випустила з рук вареника і з криком: „Та вона ж на межі!” кинулася в двері. Здивована Світланка не поспішаючи злізла зі столу і теж подалася на двір. Але гранчак, який дівчинка щойно тримала в руках, замість того, щоб стояти собі тихенько на столі, продовжував свою роботу – він злітав вгору і опускався на тісто, потім знову злітав і знову опускався, полишаючи на столі рівненькі кружальця тіста під майбутні вареники.
  Від подиву Миша аж заклякла, та навіть натуральне диво було не в змозі збити її з пантелику і зашкодити її задумам. Швидко оговтавшись, вона вхопила вареник і потягла, потягла його до краю столу, щоб скинути на підлогу і затягти до своєї нори. І вже недалеко був той край, і вже видно було вхід до нори, і вже складалися в голові у Миші плани, як вона вихвалятиметься перед Куркою з'їденим вареником, і навіть пригостить її крихтами, що від нього залишаться, - та дзуськи! Чудасія у вигляді великого скляного гранчака рухнула Миші на голову, а точніше накрила її з головою і Миша опинилася в скляному полоні.

А в городі у Діда з Бабою в цей час відбувалося справжнісіньке змагання з перетягування ріпки. Сталося так, що точнісінько на межі між городом старих і городом їхніх сусідів виросла велетенська ріпка. Та ріпка стала причиною численних сварок і звинувачень в зазіханні на чуже майно.

Сусіди стверджували, що та ріпка їхня, а Дід з Бабою клялися що саме вони її і посадили, і поливали, і від бур’янів рятували. Та якщо бути відвертим, то ні Дід з Бабою, ні сусіди правди не казали. Виросла та ріпка сама по собі, а була такою здоровою тому, що вродилася із зернятка, принесеного вітром із заклятого краю полинових стежок куди людям дорогу закрито.
Коли Світланка-Зорянка опинилася надворі, то побачила сусідів - огрядного чоловіка і таку саме огрядну жінку.

З боку свого городу ці товстуни щосили тягли ріпку до себе, а Дід з Бабаю до себе. Старим допомагала Коза і Курка. Коза допомагала тягти ріпку, вчепившись зубами за Бабину спідницю і присівши з натуги на задні ноги. А Курка тягла Козу за хвіст. Перетягували ріпку мовчки, було чутно лише сопіння сусідів і старече кректання Діда і Баби.

Ніхто не звернув уваги на маленьку Світланку, а дівчинка
широко всміхнулася і плеснула в долоні. І знову сталася чудасія: навколо малої на мить утворився ореол із золотистого світла у формі яйця, і зразу ж розлетівся на всі боки тоненькими промінцями, наче й не було його зовсім.
І відразу з гучний тріском розламалася ріпка навпіл. Сусіди зі своєю половинкою в руках повалилася в кущі смородини, а Дід, Баба, Коза і Курка попадали на грядки з морквою. Світланка задоволено розсміялася. І таким веселим і заразливим був її сміх, що ні Дід з Бабаю, ні Коза з Куркою, ні сусіди не змогли втриматися від реготу.

Сміялися усі крім Миші, яка спочатку несамовито стукала лапами в прозорі стінки склянки, і вимагала негайного звільнення, а потім з похнюпленим виглядом спостерігала через скло, як Баба витягала з її торби вкрадений сир, цукор и шкварки.

Чим більшою й дорослішою ставала Світланка-Зорянка, тим помітнішою ставала і чудасія в хаті у старих. Одного разу вночі, коли повний місяць мучив Діда безсонням, вийшов він на двір до вітру, а там... Мітла разом з віником сміття підмітають, та так чистенько, що ні на ганку, ні посеред двору ані травинки, ані смітнинки. - Ото сниться, - вирішив Дід і повернувся на піч досипати.

Не оминула зустрічі з чудасією й Коза. Одного дня вона довго спостерігала, як старі разом із малою Світланкою поливали город – носили з криниці лійки та відра з водою. Виллють їх на грядки, а потім доки до криниці дочалапають, грядки під пекучим сонцем вже й висохнути встигнуть. Город немаленький, до криниці далеко, сил у старих мало, - тому на грядках у них майже нічого не росло. Коза було взялася їм допомагати, та тільки й змогла воду по дорозі розхлюпати і відро до криниці впустити. Коли її за таку допомогу погнали з городу, вона залізла в кущі дикої малини й з розпачу там заснула. А прокинулася аж серед ночі від того, що прямо під її пузом рухалася земля. Підскочила Коза з переляку на чотири ноги, озирнулася - а довкола неї прямо з-під землі проростають ростки і тягнуться, тягнуться вгору назустріч сріблястому місяцю. Кинулася Коза геть з малини, вибігла на город і зімліла. Звідусіль її оточувала молода парость моркви, огірків, капусти, помідорів, редьки, буряків, квасолі, гарбузів, перця, патисонів та овочів, яких вона ніколи раніше не бачила і назви яких не знала. В повітрі виразно лунало потріскування, яке ставало все голоснішим і голоснішим, наче тисячі цвіркунів й коників вирішили побазікати за життя, та їхня мирна розмова перетворилася на люту суперечку. А потім на очах у враженої Кози, із пронизаного місячним сяйвом повітря, утворилася хмара. Хмара опустилася майже до самісінької землі і пролилася на город тихим рясним дощем…

Сохла Коза в хліву майже до сходу сонця, а коли на світанні вийшла на город, то опинилася серед щедрого овочевого буйства. Навколо неї рясніли височенні кущі, на яких червоніли здоровенні, здва кулака завбільшки, помідори. Кущі огірків за ніч піднялися на рівень дерев і оплели гілки. Тепер огірки висіли поруч з яблуками, грушами та абрикосами і весело поблискували крапельками роси на своїх продовгуватих, вкритих пухирцями тільцях. З землі стирчали соковиті морквяні хвости. Вони були схожі на зелені віники, а самі морквини вродили завбільшки з добрих перестиглих кабачків.
Кабачки ж, баклажани, патисони та гарбузи лежали на грядках, наче товстопузі тюлені і, щоб вивезти їх до льоху потрібен був візок. А потім Коза побачила капусту. Капуста була велика і капусти було багато.

І стільки капусти, скільки вона з’їла того ранку, Коза не їла ні до ні після цього сніданку. Власне, з того самого дня Коза взагалі перестала їсти капусту.
Допомагати старим зібрати врожай прийшли усі сусідські діти. Вони відразу заприятелювали із Світланкою-Зорянкою і весело взялися до роботи. Познімали огірки з дерев, позривали помідори. Знесли до купи баклажани, патисони та кабачки, поскладали гарбузи коло хати, а потім знайшли Козу. Вона лежала догори пузом і майже не дихала. Від з’їденої капусти її живіт розперло і вона була схожа на повітряну кулю, прибиту до землі лихим вітром.

• Ой же Кізонька – моя красунечка, на кого ж ти нас полишила! - заголосила Баба, бо вирішила, що Коза віддала богу душу. – Не стрибати тобі більше через струмочок! – продовжувала голосити Баба. - Ми ж тебе доглядали, соломинки з тебе здували, цукром годували, бліх на тобі ганяли!
• Годі голосити, - спробував заспокоїти її Дід. – Нумо, дітки, вантаж Козу на візок. Зараз я з неї шкуру зніму, нам з Бабою килимок під ноги буде. – І то правда, - заспокоїлася Баба, - хоч щось на пам'ять. І Дерезу нашу не забудемо і ногам тепло.
• Ме-е-е… Не хочу на килимок, - насилу промекала Коза. – Не хочу…
• Та ти жива, серденько моє кривороге! - зраділа Баба і обійняла свою Козу за шию. – Зараз, зараз ми тебе в холодок покладемо. А, мо, тобі чогось дать? Молочка, або капусти? Дивись яка вродила.
• Краще на килимок, - мекнула Коза і від згадки про капусту закотила очі.
  Козу перевезли на візку в хлів і вже до вечора наступного дня вона оговталася від переїдання.

А чудасія в хаті у старих продовжувалася.
Зварила Баба горщик борщу, розлила усім по тарілках тай накрила той горщик кришкою. А коли Дід добавки захотів, Баба підняла кришку, глянь, а горщик знову повний, наче й не їли з нього нічого. Довго ще борщ в тому горщику не закінчувався, і завжди гарячим та запашним залишався, так що й підігрівати було непотрібно.
Дивувалися на те кулінарне диво Дід з Бабою і про щось шепотілися в кутку хати, поглядаючи на завжди веселу і усміхнену Світланку – Зорянку. Дід, так, щоб ні хто не бачив, взявся було перевіряти заховану в таємному місті сулію з горілкою. У нього з’явилася надія, що вміст пляшки буде поповнюватися так само, як і горщик з борщем, але сподівання старого виявилися марними. Горілки більше не ставало. Навіть навпаки, чим частіше він її перевіряв, тим менше і менше залишалося в пляшці.

Здогадувалися старі, що чудасія та від їхньої дівчинки виходить, але вирішили поводитися так, наче нічого особливого не трапилось.
Та насправді життя у старих круто змінилося на краще. Тепер в хаті у Діда і Баби завжди було чисто і прибрано, бо ночами віник з ганчіркою займалися прибиранням, а брудна білизна і одяг прали самі себе в старому покривленому кориті. Полиці на кухні згиналися від їстівних запасів, в печі завжди стояли горщики з теплим борщем та картоплею, а в погребі і сараї не вистачало місця для багатого врожаю з городу й саду.
Вже за тиждень після початку чудасії Коза і Дід сильно погладшали, а Миша наповнила їстівними запасами на зиму геть усі комори в своїх численних норах. А ще Світланка змайструвала для Миші хатинку. Дівчинка вирізала з гарбуза серцевину, потім зробила з осколків кольорового скла маленькі вікна, приладнала дверцята, розфарбувала дах і прикрасила стіни малюнками квітів. Так у Миші з’явилася її власна нерухомість.
Курка перетворилася на справжнісіньку красуню. Її пір"я вилискувало на сонці досі прихованими барвами. Вона мов і справді змолодилася і вже не бігала боязко озираючись і перетупцьовуючи, а поважно походжала двором з впевнено задраним дзьобом.

Кожного дня на світанні вона робила спроби злетіти в небо. І хоча вилетіти їй вдавалося лише на найнижчу гілляку груші, жага до захмарних польотів не вщухала ні на мить. В Курці прокинулася справжня орлиця, яка була десь запорпана у пилюці і павутинні глухих закутків її затюканої курячої душі. І всі сусідські півні, нагостривши шпори і настовбурчивши гребені, кинулися було залицятися до неї. Та Курка лишень зверхньо кліпала карим оком, і зневажливо відмахувалася від них крилом. Вона прагнула неба.
Баба, в якої з’явилося багато вільного часу, взялася до вишивання і почала вчити вишивати Світланку.

Сама ж Світланка із малечі перетворилася на кмітливу дівчинку, років шести, і перестала рости. Вона залюбки гралася з хлопцями в козаків, гасала верхи на Козі і, розмахуючи лозиною замість шаблюки, кричала дзвінким голосом: «Бережіть зади, бусурмани!». Хлопці бігли від неї врозтіч, рятуючись від Світланкової лозини і дошкульних козячих ріг. Саме в розпалі таких ігор, хитрий Дід повадився забирати Світланку з собою на рибалку. Він помітив, що коли дівчинці не терпиться повернутися назад до гри, риба наче казиться в річці - чіпляється на гачок цілими гронами, і навіть вистрибує з води прямісінько до відра.

А взагалі дівчинка росла ще тим непослухом. За найменшої нагоди вона полишала бабине вишивання і втікала гратися на вулицю. Щоб хоч якось приструнити Світланку - Зорянку, Баба спробувала лякати її страшними казками про Бабая. Вона, навіть, взялася вишивати разом з дівчинкою килимок, на якому вони мали зобразити Жахів, Бабаєву гору і Бабаїв палац, до темних підвалів якого Бабай забирає саме таких непослухів як Світланка. Бабині казки мали страшенний успіх – Дід перестав виходити ночами на вулицю, у Кози, як тільки вона чула ім’я Бабая, від переляку починала труситися борода, Курка хапалася за серце, а Мишу лихоманило і вона жалібно пищала уві сні від кошмарів. От саме тоді, коли Баба розповідала свої казочки на ніч, і з’ясувалося, що Світланка зовсім не відчуває страху – дівчинка просто не вміла боятися і ніяк не могла второпати, що значить слово «страшно».

• Та нема ніякого Бабая, і не було ніколи! – переконувала Світланка переляканих Козу і Курку. - Це нас Баба навмисне лякає, щоб ми гармидер не підіймали, коли гуляємо. Та можете хоч в Миші запитати.
• А хто ту Бабу знає? - тремтячим від страху голосом озвалася із своєї гарбузової хатинки Миша. - Спочатку вона кота хотіли завести, потім старі тебе завели. – Миша відчинила дверцята і вийшла назовні зі своїм мішком за плечима. – А нам, мишам, усе на лихо. Є Бабай, чи нема Бабая, а шкварки переховати не завадить.

Глава 16. На Бабаєвій горі

А поміж тим в потойбіччі скоїлося таке, що згодом перекинуло догори дригом всеньке життя мешканців Бабаєвої гори.
В той самий день, коли Світланка-Зорянка скоїла своє перше диво і розділила навпіл ріпку, до Бабая перестали з’являтися нові Жахи.
Спочатку це Бабая здивувало, потім він зрадів, а потім йому стало сумно. Адже, хоч як дошкуляли йому Жахи, та за довгі-довгі роки сумісного існування він встиг прикипіти до них душею. Напівпрозора, галаслива і вічно голодна юрба страхітливих створінь, які наче ворони обсідали його палац, вешталися під ногами, марширували під його команду, літали разом з ним в небі, навіювали жах на мешканців потойбіччя й лякали дітей, були єдиними створіннями на світі, які щиро його любили, слухались і називали «татусем». Він звик, що майже кожного дня до нього з’являлися нові Жахи, і він, прискіпливо оглянувши їхні страхітливо потворні личини, приймав новачків до своєї численної родини бабаївців.

Деякий час Бабай вештався коло входу до гори, зсередини якої тхнуло болотом, сподіваючись, що ось-ось в проймі з’являться силуети новоприбулих, але нових Жахів не прибувало.
– То он ви як! – невідомо на кого озлився Бабай, круто розвернувся і швидко попрямував в бік свого палацу, біля якого сержанти Кусь і Хап годували Жахів обідом.
Це було вражаюче видовище. Довжелезна черга Жахів зміїлась серед пагорбів, закручувалася вервечкою хитромудрих петель поміж дерев. Її хвіст губився в глибині лісу, яким густо поросла Бабаєва гора, а голова упиралася в польову кухню, розташовану на майдані перед палацом. Над величезними казанами з кашею клубився напівпрозорий, як і самі Жахи пар. Бабаївці спрямовували назустріч цьому ароматному пару свої напівпрозорі носи і намагалися втягнути в себе побільше смачненького повітря.
Хап і Кусь виконували почесні обов’язки кухарів. Це вимагало від них неабиякої відповідальності, самодисципліни і спритності. Тільки цим двом Бабай міг довірити таку відповідальну роботу. Річ в тім, що під час обіду, Жахів охоплювали два нездоланні бажання – обжерти ближніх своїх або поцупити їхню пайку. І утримати їх від цього було можливо тільки добряче тріснувши черпаком по лобі. Серед незчисленних Жахів тільки Хапу і Кусю подобалося гамселити половником по головах побратимів більше ніж красти їхню кашу. Відтоді, як Бабай запримітив за ними цю особливість, вони стали кухарями.
В повітрі лунав стукіт дерев’яних ложок об дерев’яні полумиски, голосне плямкання і сопіння. Час від часу хтось із Жахів отримував черпаком по лобі, після чого вони починали скиглити.

• Ну ще дай з півчерпачка, Хапе. Ну хто ж так накладає, Кусь? Тут усього дві ложки. І де ви тільки такі черпаки маленькі знайшли. Хап, Кусь, ну дайте ще трішки...
  Черга швидко посувалася повз казани і за годину обід скінчився. Все, що стосувалося їжі, Жахи робили надзвичайно спритно і швидко. Отримати пайку, з’їсти її за мить, потім, як поталанить, випросити добавку, або прилаштуватися вдруге до черги, побачити дно порожнього казана, отримати половником по голові, а потім задрімати на годинку по обіді, залізши в порожнє дупло або примостившись під кущем.
  З висоти пагорба Бабай дивився на своє військо. Несподівано його охопило якесь недобре передчуття, він простягнув назустріч Жахам свої довгі руки і озвався до них з промовою, яку зумів підслухати пес Пройдисвіт.
  Вій, якому було конче потрібне заволодіти яйцем, послав свого вірного пса у розвідку на гору Бабая. Пса не даремно звали Пройдисвітом, він і насправді міг пройти де завгодно, та й поталанило йому більше ніж Чорту. До Бабаєвого палацу він підкрався під час обіду, коли усі Жахи були захоплені улюбленою справою, тому ніхто його не помітив.
• Жахи, жахи мої!! - натхненно завив Бабай. Його балдахін тріпотів на вітрі й уся його постать здалася переляканому Пройдисвіту велетенською і примарною. - На вас, на вас одних тримається світ... Летіть, летіть до дітей, найдіть їх на пустих горищах, в темних лісах, в чорних підвалах, дайте їм ваш страх, дайте їм опору, дайте їм переляк. Шурхотіть вночі в їхніх спальнях. Хай знають, - прийде Бабай і забере!! Й під ковдрою ніхто не сховається. Хапайте їх в темряві за ноги, завивайте в димарях, стукайте у вікна, нехай їм чуються кроки – то вже йде за ними Бабай!!

Окрилені промовою Жахи задоволено загомоніли, завили, заскреготіли, підхопили свого Бабая й чорною хмарою знялися у повітря. Високо серед хмар вони вишукалися грізним клином і полетіли кудись далеко за обрій.

• Усіх заберу!! – впало з неба на землю моторошне завивання Бабая, яке по-собачому підхопив і Пройдисвіт. У бідолашного пса з переляку ледь не зупинилося серце, він не витримав і завив. На щастя його ніхто не почув, бо геть усі бабаївці полетіли кошмарити околиці потойбіччя. Потім Пройдисвіт нишпорив у палаці, та алконостового яйця не знайшов.

Глава 17 Запорожці

Чорт не пам’ятав, як потрапив на Хортицю. Останнє, що збереглося в його пам’яті, це те, як він спав на березі підземної річки і йому наснився кошмар – неначе Бабай відкручує йому другого рога. Він прокинувся з голосним криком і щосили врізався головою об вістря здорового сталактита, що звисав зі стелі.
З очей нечистого посипалися іскри і він впав в воду. Іскри – було останнє, що він міг згадати.
До тями Чорт прийшов уже за довгим, вкритим білою вишиваною скатертиною, столом. Стіл був заставлений різноманітними напоями і наїдками. Крізь напіврозплющені очі Чорт побачив смажене порося, кільця ковбас, грудки сирів, шматки сала, печених індиків і курчат. До нього потроху повертався зір і слух.

• Над поточком над ставочком хмариться блакить, - почув Чорт дружні чоловічі голосі, які хором виводили слова пісні.
• А я хочу і не хочу милого любить! – підхоплював пісню одинокий, але надзвичайно дзвінкий дівочий голос.
• Чорна хмара вітром дише на мою біду, - знову вступали чоловіки.
• Тебе, хлопче, я залишу, кращого знайду,- весело співала у відповідь чоловікам дівчина. А потім дівочий і чоловічі голоси зливалися воєдино.
• Біла хмара, чорна хмара. Ми з тобою пара, може, і не пара. – І ставало зрозуміло, що закохані про яких співається в пісні, мабуть ніколи не дійдуть згоди.
• Прямо, як у нас з Відьмочкою, - схлипнув Чорт, витер сльозу і нарешті отямився.
  Він сидів серед козаків у шинку і чорноока шинкарка веселила поважне товариство піснями. Козаки підкручували вуса, посміхалися, дзенькали шаблюками і підморгували чорнявій красуні.
• О, хлопці, дивіться наш Тофік прокинувся. – Козак що сидів поруч радісно плеснув нечистого по плечах. – Дайте йому ковбаси і медовухи налийте. Ач, як його бусурмани віддухопелили - місця живого на бідоласі не залишилося.
• І дійсно, на голові у Чорта не лишилося місця, де не було б гулі або синця. - Нічого, підеш з нами на Стамбул, - помстишся! – заспокоїв його козак і гукнув до сухорлявого гачконосого запорожця з довгим сивим оселедцем, закладеним за вухо. – Сірко! У нас шаблюка для Тофіка є?
  – Я йому свою віддам, - озвався гачконосий і вихопив з піхов довжелезну блискучу шаблю. Чорт аж зажмурився від того блиску. – Ми з ним першими під гармати підемо, і хай тоді хтось спробує сказати, що козакові чорт не брат!

Довго ще гуляли запорожці в тому шинку, ще багато пісень переспівала з ними чорноока шинкарка, а скільки розповідей та історій про свої ратні пригоди переповіли вони одне одному… Та Чорт не почув жодної з них. За першої нагоди він тихенько виліз із-за столу і чкурнув до найближчої криниці. І хоч козаки виявилися єдиними хто його не бив, але йти з ними штурмом на Стамбульські фортеці, Чорту зовсім не випадало.